Майже рік тому, коли ще тривав Майдан, мені, як повітря, захотілося віршів. До того ж, віршів озвучених – таких, якими їх чує й розуміє сам автор. Здавалося важливим прочитати їх саме тоді (врешті, як і тепер). Важливим настільки, що хотілося поділитися з іншими, тобто записати , поширити і зберегти. Десь із цього почався відео-проект, що нині представлений на сайті як «Вірш тижня». І першими віршами, які тоді, під час уже зовсім не танцювального Майдану мали зазвучати, були «Пісня 551» («Поки не пізно, бийся головою об лід..») і «Пісня 352» («Коли вам так забаглось погрітись…») Олега Лишеги. Мені здавалося, що вони, попри весь наліт впізнаваності, тоді мали бути наново почутими. А пан Олег, до слова, знаменито читав власну поезію. Про запис із автором було домовлено, оператора знайдено, формат подачі на сайт з’ясовано. Трохи довелося почекати на оператора – Іван Любиш-Кірдей у ті дні добами знімав події на Майдані, і я не наважувалася його відривати. Тим паче, відчувалося наближення розв’язки. Іван тоді відзняв дуже сильні кадри, і це було й залишається надважливим. А з паном Олегом ми розминулися на день чи два – він відїжджав із Києва десь тоді, коли завершився Майдан. Запис перенесли на осінь. Потім на зиму. А нині – у спогади.
В оселі Олега Лишеги ми записували Михайла Григоріва (який живе поруч), із твердим наміром повернутися туди найближчим часом. Я досі чітко пам’ятаю розташування меблів у тому помешканні, пригадую книжки на поличці, фотогорафії й кілька невеликих скульптур. Проте окремо – різьблений автопортрет на стіні в кухні, з якого господар хати упівока, проте дуже уважно дивився на гостей.
А до цього були якісь принагідні зустрічі на різних творчих вечорах, якась кава з коньяком у київських кав’ярнях (у залюдненіших чи інтимніших компаніях) і потік фантастично цікавих історій (як, приміром, розповіді про гостювання пана Олега у Василя Барки) та філософських розмислів (про будову всесвіту, не менше).
А до цього було нагородження премією «ЛітАкцент року – 2012» і диплом переможця, який панові Олегу дуже не пасував, як не пасував би й будь-який інший. Бо він не потребував нагороджень і визнань, бо його дар уже був визнанням. Це особливо відчували молодші; здається, я не знаю письменників його віку, товариства яких би більше потребували наступні покоління.
«Вірш тижня», що нині бачиться просто перечитуванням-переслуховуванням поезії, колись може стати добрячим архівом, у якому буде зафіксовано певний часовий зріз поезії. Але в ньому ніколи не буде того, з кого все почалося. Бо в його житті і смерті є певна дуже важлива правда про кожного з нас.