Дванадцять років (без півтора місяця) тому я познайомилася з Володимиром Євгеновичем Панченком. Була прекрасна тепла золота осінь, я досі пам’ятаю свою тодішню сукню й перше враження, від якого забивало подих. Ми втрьох, разом із пані Юлею Олійник, директоркою видавництва Темпора, сиділи на лавочці в дворику Могилянки (тому, що із сонячним годинником), і Володимир Євгенович розповідав про свою ідею створення видання літературної критики. На той час іще так-сяк виходили друком кілька літературних журналів, десь існувала газета Літературна Україна, а також запускався в роботу (або запустився щойно після нас, уже не пригадую) сайт Буквоїд. Я була юна, з таким-сяким досвідом роботи у видавництвах та суспільно-політичних виданнях, і думка про те, що зможу працювати з улюбленим – із літературою – надихала шалено. Але запал Володимира Євгеновича надихав у рази більше. Так почався ЛітАкцент.
Починання – одна із сильних сторін Володимира Євгеновича, а вміння довести почате до логічного розвитку й особливо вчасно та безболісно відійти в сторону – взагалі сторона могутня. У стінах редакції я бачила багато починань, а також завершень якнайрізноманітніших справ – від перших напрацювань мовного закону до підготовок до лекцій чи літературних мандрівок. Я й мої колеги прослухали, мабуть, кілька курсів з історії літератури, коли якась фраза з чиєїсь статті, видання нової книжки, телефонна розмова, жарт абощо викликали певний асоціативний ряд – і ми тамували подих, бо далі йшла довга й захоплива оповідь, прикрашена промовистими деталями, курйозами й подекуди пікантними історіями («Література – це вишукана форма пліток», як казав Джуліан Барнз в інтерв’ю ЛітАкценту). Письменники минулого злазили з постаментів, висовувалися зі шкільних портретів і олюднювалися. Згодом ця тенденція, на щастя, стала значно поширенішою й нині нікого не дивує таке сприйняття, але в недавньому, здавалося б, 2007-му ще було інакше. Мабуть, оті довгі розмови – найкраще з позакадрового, що було на ЛітАкценті (навіть краще за легендарні дискусії журі премії ЛітАкцент року, правда). Робота кипить, час злітає, Володимир Панченко вершить нові починання, залишаючись, проте, улюбленим шеф-редактором сайту, його добрим другом і порадником, який уже багато років не втручається в робочий плин, але завжди відгукується на прохання порадити, допомогти, підказати. І це найкращий формат, який тільки можна придумати – виховати й відпустити (колись і мені доведеться цього вчитися).
Але найкращим починанням Володимира Панченка було все ж народитися – рівно 65 років тому. Тому дорогий Володимире Євгеновичу, дякую (від усіх нас, принаймні тих, хто працював і працює з сайтом) за все. Будьмо завжди на зв’язку, ділімося подорожами й відкриттями, враженнями та спостереженнями, смішним і сумним. І будьмо здорові. Обіймаю (обіймаємо) вас міцно. Нехай усе буде!
ЛітАкцент тим часом також починає новий робочий сезон – маємо кілька чудових ідей, про які вже дуже скоро розповімо більше, звично не спускаємо ока з нових книжок, готуємо питання письменникам і критикам, та уважно стежимо за всім, що відбувається в літпроцесі. Бо осінь – це насправді вкотре початок.