Читачі поділяються на тих, хто любить художній репортаж, і тих, хто про нього поки що мало знає. Хоча останніх із року в рік стає дедалі менше.
Історію жанру, що перебуває на межі художньої літератури й журналістики (до слова, взявши від обох найкраще: художній стиль викладу в поєднанні з журналістським підходом до опрацювання матеріалу й оповідання історії), полюбляють виводити ще з античних часів, іноді – з корпусу текстів, писаних перед Другою світовою, проте найчастіше – все ж від 1960-х років і американського репортажиста Тома Вулфа, який не тільки звернув увагу на появу нового типу письма, а й придумав йому термін, актуальний по цей день в англомовному світі: «нова журналістика» (new journalism).
Свої «школи» художнього репортажу є не тільки в американській літературі, а й у німецькомовних, у польській, в країнах Латинської Америки та багатьох інших. Розвивається жанр і в Україні. Дослідниця літератури Ярина Цимбал наводить імена (і тексти) письменників 1920-х, яких можна сьогодні сміливо називати репортажистами. Ідеться про Майка Йогансена (і його перевидані «Подорожі філософа під кепом»), Валер’яна Поліщука, Гео Шкурупія, Олександра Мар’ямова (книжка «Береги дванадцяти вод») та інших.
Але до сучасного українського читача художній репортаж прийшов із Польщі, перші українські читачі Павла Смоленського й Ришарда Капусцінського, Маріуша Щигела чи нещодавно перекладеної Ганни Кралль міцно «підсідають» на жанр і дедалі частіше цікавляться перекладами також і з інших мов, і цей запит із року в рік стає дедалі актуальнішим. Не менш актуальним за потребу власного репортажу. Проте нарікати на відсутність сучасної української репортажистики, якщо бути чесним, не доводиться.
І і цьому чи не найбільша заслуга Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець», від якого стартували (або в різні роки просто брали участь) багато репортажистів: і переможець першого конкурсу Олег Криштопа (нині вже автор кількох книг і учасник журі конкурсу); і друге місце «Самовидця» в 2015-му Наталка Гуменюк; і переможниця 2014-го Олеся Яремчук (нині – головна редакторка видавництва «Човен»); і Єлізавета Гончарова («Самовидець – 2016»). І Лесь Белей, ініціатор заснування конкурсу і його перший куратор, а також автор першої книжки з серії «Ліхіє дев’яності». І відкриття минулого року – Павло Стех, на книжку якого зачекалися вже багато «посвячених».
Як міг, намагався долучатися до популяризації художнього репортажу й «ЛітАкцент». Назбиравши на тему чимало статей, минулого року на сайті виокремилася рубрика «Самовидець», а також доєднався й сам конкурс, що є для нас великою довірою й честю. І відповідальністю. І бажанням іще прискіпливішого погляду на те, що відбувається в репортажистиці. Особливо після чергового (6-го) нагородження переможців, що відбулося днями.
На цьогорічному «Самовидці» для мене найважливішою виявилася не рекордна кількість рукописів (загалом 82); не зростання середнього рівня поданих текстів, за словами журі (до слова, кілька репортажів, що не потрапили в десятку найкращих, узяв до оприлюднення «Український тиждень»); не дедалі несподіваніше трактування оголошеної теми й навіть не намагання глибоко переосмислити, а не просто зафіксувати, найактуальнішу для письма тему – російсько-українську війну. А те, що більшість репортажів із «десятки» належать перу дебютантів. Бо саме це свідчить про великі можливості репортажистики на майбутнє. Про те, що жанр не замикається на собі, не перетворюється на «братство для посвячених», а живиться новими іменами. Хтозна, чи всі з них продовжать працювати над репортажами, але важливо те, що репортерське коло ось буквально щойно добряче розширилося. І саме це найбільша перемога цьогорічного «Самовидця».