Форум видавців у Львові – один із найкращих приводів і нагод, з-поміж усіх наявних у світі українського книговидання, хоч би як і скільки було прийнято його щороку критикувати. Чи вихваляти. Чи аналізувати. Чи ігнорувати. Чи прагнути охопити. Чи будь-що інше. Бо основне в стосунках із Форумом – не сподіватися неможливого й у жодному разі не розчаровуватися.
А серед майже неможливого очевидною є потреба зміни формату, за якого Форум міг би стати чимось більшим за велетенський книжковий ярмарок, ринок, базар, уселенський книжковий розпродаж-допродаж-перепродаж. “Фух, ми продали весь наклад” – то там то сям полегшено видихає видавець під заздрісні погляди із сусідніх стендів, хоча накладу того – тисяча примірників, та й із них не всі довезли з друкарні, але кого цікавлять такі деталі в мить загального піднесення?
Цьогорічний Форум перевершив самого себе за кількістю подій. Уявімо, що це може бути пов”язано з минулорічним (і позаминулорічним, і поза-поза) невдоволенням, мовляв, цікаві зустрічі-дискусії(своїх зі своїми, чого ж уже)-презентації часто збігаються в часі, тому спраглому духовного харчу інтелектуалу доводиться постійно робити непростий вибір і поєднувати його з посиленим фізнавантаженням, прагнучи всюди встигнути. Цього року звичним явищем стало кілька однакових презентацій у різні дні й багатогодинні автограф-сесії в різні й/або ті самі дні. Чи посприяло це відвідуваності \ покращенню продажу книг – не скаже жодна статистика. Та й навіщо нам це знати? Особливо цього року, коли основне налаштування значної частини відвідувачів Львова у форумні дні – випити кави (тощо) у гамірних кав”ярнях. Якнайменше заходів відвідати і якнайменше книг придбати – то там то сям змагалися в дотепності прибулі на Форум. І чи правду вони казали, чи лукавили – також ніхто не здатен полічити.
Надмірність усього, і – як наслідок – хаотичність – одна зі сталих ознак Форуму видавців, що, проте, дає змогу сконденсовано побачити літературно-видавничий процес як він є. А є те, що критики ламають мишки й клавіатури над книгами одних авторів, а черга пошановувачок вилаштовується все одно до Бегбедера. Як і те, що до Львова приїжджає Томас Венцлов, а українською не перекладено його жодної книжки, тому (хоча насправді не тому) запитують його насамперед про дружбу з Бродським. Як і те, що зустрічі з Вітольдом Шабловським чи Карлом-Маркусом Гаусом або з представниками нью-йоркської групи не збирають велелюдних залів. Проте чи є сенс із цього приводу обурюватися? Очевидно, що ні. Чи є сенс аналізувати стан справ після того, як затихнуть емоції? Очевидно, що так.
Власне, організаторам Форуму, озирнувшись на досвід двадцяти трьох років успішної роботи, не завадило би здійснити – вибачте на поганому вже нині слові – певну реформу, або по-людськи: внутрішнє перезавантаження, чи ще простіше – визначитися з пріоритетами. Врешті, чітко визначити ці пріоритети – до того ж так, щоб їх стало помітно.
І річ не в тім, що Форум видавців у Львові геть не схожий на зарубіжні книжкові ярмарки, які роздрібною торгівлею книг займаються якнайменше; як і не в тім, що конкурентний Книжковий Арсенал пропонує значно комфортніший для багатьох формат, проте навряд чи колись сягне форумного розмаху. Очевидно, що Форум не може бути на них схожим, і не має цього прагнути, правда. Проте розповзаючись вшир, він із року в рік розмиває власне обличчя, чітких рис якого вже майже не видно. Тому річ у тім, що попри задушливе приміщення Палацу мистецтв, попри намагання пригріти всі можливі й неможливі (мислимі й немислимі) формати й теми зустрічей, Форуму варто нарощувати власний кістяк. Важливі теми й персоналії не мають тонути в галасі й метушні; дотепний рекламний хід братів Капранових (кількарічний яскравий “запорожець”, що зустрічав відвідувачів перед входом у Палац мистецт, цього року був замінений на менш епатажне авто, але не в ньому річ) не може бути стійкою картинкою-асоціацією з ярмарком; а розгублені волонтери – постійним німим супроводом усіх подій.
Бо таки значно краще, коли волонтери – обізнані й підготовлені, коли запрошені гості – пошановані, а вартісні книги помічені. Направду помічені, а не в форматі “23 найкращі книги обрало журі 23-го Форуму видавців у Львові”. А наступного року їх має бути рівно 24? А потім 25? Тоді слід також серйозно заявити, що красива цифра – то важливий критерій, бо що ж? Видавці можуть підвести й підготувати на наступну осінь сотню вартісних книг. Або, скажімо, сім.
Якщо довго пливти за течією, обираючи найменший шлях опору, то рано чи пізно уподібнюєшся тому, що тебе оточує. І тут же перестаєш бути цікавим. Власне, сама ця загроза нині найдужче нависає над Форумом. І над усіма нами, так чи інак причетними до літератури. Бо чи не ми всі наповнюємо програму Форуму, якою потім невдоволені? Чи не ми прокладаємо свої маршрути брукованими львівськими вуличками у форумні дні? Та й чи великий вибір схожих оказій маємо, щоб критикувати занадто?
Хай там як, надмірно морщити носика справді не випадає, бо ж Форум, попри все (і це те, чого в нього ніколи не забереш), – це привід із усіма (і тут статистика також безсила) побачитися, й нагода шаленим темпом розпочати розімлілий після літа книжковий рік. Повірте, навіть зібравши до купи всі-всі-всі недоліки – без нього було би куди гірше. Але й із ним може бути ще краще, хіба ні?