В Україні стійко тримається мода на культуру. І це найкраще, чого може собі побажати редакторка видання про літературу (дедалі кращих книг вітчизняних письменників вона бажати вже втомилася, і її можна зрозуміти, та й утома ця тимчасова).
Попит на якнайрізноманітніші освітні лекції, майстер-класи, курси з написання рецензій тощо – скромне підтвердження цьому. А ще ж є ажіотаж довкола певних культурних подій, як ось виставка картин Марії Приймаченко, екскурсії Києвом, сподівання й очікування, пов’язані з вітчизняним кіно тощо. Про жодну системність, звісно, поки що йтися не може, тільки про хаотичний інтерес. Проте якщо не спаде запал, то з’явиться потреба й у системності. Може, саме тоді врешті почнеться реальна реформа освіти – бо ж інтерес до знань, здобутих поза шкільними/університетськими стінами, за які слухачі готові ще й платити, – чим не своєрідний спротив сучасній системі освіти, у якій, скажімо, із молодшої школи дітей вчать писати вірші на задані рими, а вивчення літератури досі зводять до переказування сюжету? Але про освіту поговоримо якось згодом, як і про системність отримання знань чи розуміння логіки певних процесів тощо. А для початку сфокусуємося власне на інтересі, потребі, бажанні знань.
У межах підтримання цієї моди ЛіАкцент днями розпочав новий проект – «20-ті LIVE із Яриною Цимбал». Двічі в місяць усі зацікавлені й охочі зможуть прочитати добірку різних цікавинок із життя-побуту-творчості-тощо письменників, віддалених від від нас майже на сотню років, але живіших і жвавіших за багатьох нині живих.
Нині, коли в кабінеті директора-ректора вже не мусять висіти портрети чиновників, але по класах укрліту досі міцно тримаються стін запилюжені Кобзар-Франко-Леся, огорнені рушниками із надрукованою вишивкою, говорити про історію літератури фахово й трішки по-хуліганськи – це наш маленький спротив бетонно вкоріненій звичці.
А за маленьким спротивом плануємо й більші. Тому не перемикайтеся.